Едгар Аллан По

ЕДГАР АЛЛАН ПО

(1809-1849)

Едгар Аллан По — американський поет, прозаїк, критик, редактор, один з перших професійних письменників США, який жив винятково літературною працею, який знав славу й популярність, але якого не відразу зрозуміли й оцінували на батьківщині.

Едгар По народився у Бостоні 19 січня 1809 року в родині акторів. Походив з давнього ірландського роду. Коли Едгару було лише два роки, його мати й батько майже одночасно померли від чахотки, залишивши трьох дітей. Едгара всиновив багатий шотландський купець з Річмонда Джон Аллан, меньшу дитину — шотландець Меккензі, а старшого хлопчика Вільяма взяв дід, генерал По. Маленький Едгар вирізнявся серед дітей жвавим розумом, і дружина Аллена, зачарована дитиною, умовила свого чоловіка всиновити його. Вона та її сестра Анна Валентайн, "тітонька Ненсі", оточили хлопчика турботою і любов'ю. Едгар опинився в багатому домі. Його названа мати любила хлопчика до самої своєї смерті. У віці п'яти-шести років Едгар умів читати, писати, малювати, декламувати вірші на розвагу гостей за обідом. Він був вдягнений, як маленький принц, мав поні, на котрому їздив верхи, мав власних собак, який супроводжували його, і ліврейного грума; завжди мав у достатній кількості кишенькові гроші, і в дитячих іграх у нього завжди була якась улюблениця, яку він засипав подарунками. Названий батько пишався прийманим сином, хоча часом був запальним і суворо карав хлопчика. Едгар не завжди слухався містера Аллена і, коли йому загрожувало покарання іноді, проявляв надзвичайну винахідливість. Якось він попрохав міссіс Аллен захистити його, але вона відповіла, що не може в це втручатися. Тоді він пішов у садок, назбирав цілий жмут дубців, повернувся додому й мовчки простягнув їх містерові Аллену. На запитання: "Навіщо це?" він відповів "Щоб висікти мене". Містер Аллан був скорений цією мужністю.

Перебування з Алленами в Англії (1815— 1820), де Едгар По навчався в престижному лондонському пансіонаті, прищепило йому любов до англійської поезії і слова взагалі. Чарлз Діккенс згодом відгукнувся про письменника як про єдиного хранителя "граматичної й ідіоматичної чистоти англійської мови" в Америці. У 1820 році Аллени повертаються на батьківщину до Річмонда. Тут у По з'являються нові друзі, з якими він мандрує, у тому числі й на човнах. У ньому рано прокинувся інтерес до пригод, пристрасть до всього незазнаного. Після повернення з Англії Едгара віддали до Англійської класичної школи, де дуже добре викладали англійську літературу, що стимулювало творчий талант Едгара. До 13-14 років його поетичні спроби набули зрілості. Згодом він поїхав вчитися до Віргінського університету (1826), однак, незабаром змушений був його покинути, бо наробив "боргів честі". У житті Едгара По було кілька важливих поворотів. Одним із них, що значною мірою визначив його долю, було рішення вісімнадцятирічного Едгара, яке він прийняв у "безсонну ніч з 18 на 19 березня 1827 року". Обставини цього рішення не зовсім з'ясовані, але однієї лютневої ночі 1827 року між ним і вітчимом сталася бурхлива, важка розмова. Блискучий студент Віргінського університету, юний поет, який подає надії, улюбленець товаришів, Едгар повівся не кращим чином. Певно, в університеті Едгар захоплювався грою в карти і вліз у борги, які не зміг віддати; великий програш поставив його у вкрай скрутне становище, з якого його міг вивести тільки багатий і впливовий опікун. Під час розмови опікун, можливо, висунув умови, що він сплатить "борг честі", але Едгар віднині повинен буде підкорятися його волі, слідувати його порадам і вказівкам. Опікун з його дрібною скаредністю поставив свого приймака, палку й горду натуру, у скрутне становище. До цього приєдналися гіркі переживання, викликані грубим втручанням опікуна в інтимні почуття свого вихованця. Юнак не міг змирити гордині й залишив багатий дім, у якому виховувався,— "маленький зухвалий вискочка" у відповідь на безкомпромісну вимогу відповів рішучим "ні", і "було в його непохитності і щось жорстоке, "невдячне", і, проте, це було гідне й мужнє рішення. Поклавши на одну чашу ваг благополуччя, а на іншу — гордість і талант, він зрозумів, що останнє важливіше, і віддав перевагу славі і честі. Більш того, хоч він і не міг знати усього наперед, але тим самим були обрані голод і злидні. Утім, злякати його не змогли б і вони". Так вперше чітко й різко виявив себе основний конфлікт у житті Едгара Аллана По — конфлікт творчої, шляхетної особистості й грубого гендлярського утилітаризму, що все підпорядковує зиску. Те, що було сконцентровано в натурі та поводженні опікуна, незабаром стало для Едгара системою непохитних сил, що виражають провідні інтереси й тенденції американського суспільства.

Починається смуга поневірянь. Він вирушає до Бостона й там на свій кошт видає першу збірку "Тамерлан та інші вірші", яка майже не мала попиту. Безпросвітна бідність, що доходила до повних злиднів, не могла не пригнічувати Едгара По. Вона викликала неймовірну нервову напругу, яку що ближче до кінця життя, то все частіше він намагався зняти спиртним і наркотиками. Потім були заняття у військовій академії Вест-Пойнт (1830), що тривали лише півроку. Та попри досить часті періоди бездіяльності, По працював з величезною завзятістю, про що переконливо свідчить його велика творча спадщина. Головна причина його бідності — "занадто мала винагорода, що він одержував за свою роботу". Лише найменша частина його творчості — журналістика — мала якусь цінність на тодішньому літературному ринку. Найкраще з того, що він створив своїм талантом, майже не цікавило покупців. Смаки, що панували в ті роки, недосконалість законів про авторське право й постійний потік до країни англійських книг, позбавили твори По всякої надії на комерційний успіх. Він був одним з перших американських письменників-професіоналів і існував тільки за рахунок літературної праці та праці редактора. До своєї праці й до праці своїх побратимів він висував безкомпромісні вимоги. "Поезія для мене,— писав він,— не професія, а пристрасть, до пристрасті ж слід ставитися з повагою — її неможливо пробуджувати в собі за бажанням, думаючи лише про жалюгідну винагороду ще більш жалюгідних похвал юрби".

Тяжка спадковість, сирітство, непосильна боротьба з перешкодами, що стояли на шляху волелюбного духу й високих устремлінь, зіткнення з життєвими дрібницями, хвороба серця, Надзвичайна вразливість, травмована й неврівноважена психіка, а головне — неможливість розв'язання основного життєвого конфлікту вкорочували йому віку. Хвороба й передчасна смерть Вірджимії стали для нього страшним ударом, початком глибокої душевної недуги. Смерть По досі залишається таємницею. У вересні 1849 року він з великим успіхом читав лекцію про "Поетичний принцип" у Річмонді, відкіля виїхав, маючи півтори тисячі доларів у кишені. Що сталося потім — незрозуміло, але його було знайдено в одній таверні в тяжкому, хворобливому стані, потім перевезено до Балтімора в лікарню, де він невдовзі й помер.

 

Агата Крісті

КРІСТІ, Аґата (Christie, Agatha — 15.09.1891, Торкі — 12.01.1976, Воллінгфорд) — англійська письменниця.Її перу належить 68 романів, 17 п'єс і багато оповідань, які видавалися величезними тиражами в усіх країнах світу. Понад мільярд книг Крісті видано англійською мовою і приблизно така ж кількість перекладів її творів іншими мовами. Чимало романів Крісті екранізовано, за ними ставлять спектаклі, незмінний успіх мають її п'єси. Знаменита "Мишоловка" щоденно йде на сцені одного із лондонських театрів упродовж кількох десятиліть. У 1958 p. Крісті обрали президентом англійського Детективного клубу і вона залишалася на цьому посту до кінця своїх днів. За літературні заслуги їй було подаровано дворянський титул. Створені Крісті персонажі — детектив-професіонал Еркюль Пуаро та наділена дивовижною інтуїцією та спостережливістю Джейн Марпл із села Сент-Мері-Мід — завоювали якнайширшу популярність, посівши місце в одній шерезі з такими героями, як Шерлок Холмс англійця А. Конан Дойла та Метре француза Ж. Сіменона.

Формування поглядів та світосприйняття Крісті відбувалося на межі XIX і XX ст., і, за її власним зізнанням, їй завжди було властиве відчуття своєї належності до двох епох — вікторіанської, яка відходила в минуле, та сучасної, що наставала. Вона народилася у щасливій та дружній сім'ї Фредеріка та Клари Міллер у приморському містечку Торкі. її ранні роки проминули в атмосфері затишку батьківського дому в маєтку Ешфілд, де життя збігало мирно і спокійно відповідно до усталеного ритуалу, де її оточувало умеблювання, витримане в пізньовікторіанському стилі. У "Автобіографії" ("An Auto-biography", видана посмертно у 1977 p.) Крісті писала: "В мене було щасливе дитинство. У мене був дім і сад, які я любила, розумна і терпляча няня, батько та мати, котрі любили одне одного й були справді щасливі у шлюбі". Спомини про ці роки збереглися назавжди. У пам'яті залишилися танцювальні вечори, влаштовувані в Ешфілді, й бали у Лондоні, незабутня атмосфера Різдва. Чимало часу відводилося на читання. Мати читала дітям класиків (Ч. Діккенса, В. Теккерея, В. Скотта, французькою — А. Дюма), Агата захоплювалась у дитинстві чарівними казками, романами Ж. Верна, оповіданнями А. Конан Дойла, а згодом до кола її зацікавлень увійшли Д.Ґ. Лоуренс, М.Сінклер, де Квінсі. У неї були неабиякі математичні здібності, сила логічного мислення; вона була обдарована музикально, чудово грала та співала. Любила театр, особливо оперу. Буваючи у Парижі, відвідувала "Ґранд опера" та "Комічну оперу". Вона й сама мріяла стати оперною співачкою, пройшла прослуховування у нью-йоркській "Метрополітен опера", але недостатня сила голосу (сопрано) не дозволила їй розпочати театральну кар'єру. Крісті не шкодувала про це. Їй завжди було притаманне вміння тверезо оцінити ситуацію, і вона вважала, що свої сили слід віддавати лише тому, в чому можеш досягти цілковитого успіху. Їй були властиві оптимізм, вміння радіти життю, інтерес до людей, розмаїття їхніх характерів. "Я щаслива сказати, що можу радіти майже всьому", — пише вона в "Автобіографії".

Зі смертю батька матеріальний добробут родини Міллерів похитнувся, дім в Ешфілді довелося здати на винайм. На зимовий сезон Крісті разом з матір'ю поїхала у Каїр. Освіта Крісті не була систематичною; навіть на обов'язковому відвідуванні школи батьки не наполягали, віддаючи перевагу домашнім заняттям. Уже тоді, коли їй було за двадцять, Крісті закінчила курси медсестер і під час Першої світової війни працювала у шпиталі. Під час війни вона вийшла заміж за льотчика Арчібальда Крісті, молодшого офіцера королівської авіації. Весілля було скромним, відбулося у Кліфтоні, де був розташований шпиталь Червоного Хреста, в якому працювала Крісті. Під її доглядом перебували двадцять з лишком поранених, що лежали в хірургічному відділенні. Вона турботливо виходжувала їх і навчалася при цьому на курсах із фармакології та хімії, що згодом вельми знадобилося їй у письменницькій діяльності. Інформація про ліки, отрути, необхідну медичну допомогу, про симптоми хвороб — усе це вона використала в романах з великим знанням справи. Прийшла звістка про поранення чоловіка; невдовзі він повернувся в Англію й отримав посаду в Міністерстві авіації в Лондоні. Життя налагоджувалося. На світ з'явилася донька Розалінда. Був куплений будинок у передмісті Лондона, вийшов друком перший роман "Таємнича історія у Стайлзі" ("The Misterious Affair at Styles", 1920).

Детектив

Жанр детективу впродовж всього часу свого існування викликав суперечливі оцінки. Їх діапазон коливався: від повної зневаги, в’їдливого висміювання, пародіювання, поблажливого прийняття як способу марнування часу в дорозі чи черзі до захопленого колекціонування книжок детективів, а також до теоретичних досліджень, в яких на високому рівні вивчається феномен цього жанру, його історія, структура творів, їхня оповідна техніка, образи та архетипи героїв. Досліджуються також причини сталої, бурхливо зростаючої популярності його серед читачів різних соціальних і вікових груп, рівня освіти, естетичних смаків.

Довгий час детективну літературу розглядали (подібне ставлення існує і на сьогодні) як щось поза мистецьке, маргінальне – паралітературу, виплід белетристики, масової культури. У підручниках з літератури відсутні серйозні розділи про найвідоміших класиків жанру або й детектив узагалі. Причини такого неоднозначного ставлення до детективної прози, можливо, в її дуже суперечливій, подекуди парадоксальній природі. “Интерес к детективу – не столько литературный феномен, сколько социальный и культурный. За рубежом на эту тему защищаются диссертации, а у нас - непрестижно”. Детектив, як і будь- який літературний жанр, набуває нових рис, властивих своєму часу, породжує й нові точки зору, нові аргументи в давній дискусії про його переваги.

 Як бачимо, традиційно детектив розуміється як твір, в якому розповідається про пов’язану зі злочином таємницю. Дещо відрізняються від загальноприйнятих авторські відгуки про цей жанр практиків і теоретиків детективної літератури. Так, наприклад, Н.Томан значно розширює межі поняття: “Під детективним твором розуміють таку оповідь, в якій методом логічного аналізу останнього розкривається якась складна, заплутана загадка або таємниця. Таємниця кримінального чи політичного злочину – важко пояснювані явища природи, пошуки втрачених секретів, розшифрування рукописів або історичних документів, загадки Космосу тощо”. Близьким до традиційного є розуміння поняття детективу В.Назарцем]. Для нього це вид художньої літератури, жанр, приналежність до якого визначається сюжетним принципом, де в основі лежить зображення процесу розкриття злочину. На жорсткій регламентованості та зосередженості навколо таємниці акцентує О.Адамов, говорячи, що класичний детектив вказує на сувору формулу: детективний роман – це роман, для якого життєвим матеріалом є таємниця певного небезпечного та заплутаного злочину, і весь сюжет, всі події розвиваються у напрямку її розв’язання. А.Вуліс при тлумаченні поняття детективу зосереджує увагу на процесі розкриття злочину, в результаті якого з’ясовується істина й відновлюється справедливість, і який становить центр оповіді твору. Він говорив: “Детектив – приключенческий роман, который рассматривает действие через исследование, через познание, он приобретает остросюжетную форму и заканчивается выявлением скрытых событийных пружин”.

Отже, в найпоширеніших визначеннях детективу підкреслюється, що це жанр прози, в якому сюжет будується навколо кримінальної загадки, головним персонажем є нишпорка (представник поліції або приватний детектив, аматор). Розслідування злочину з його динамікою, відкриттями чи помилками, лабіринтом дедуктивних роздумів є основою оповіді. Злочин має бути розкритий, злочинець схоплений і покараний. Але таке визначення дещо неповне і поверхове. Якщо шукати означення, щоб охарактеризувати різні типи чи різновиди детективів, то спочатку треба виключити певні схожі варіанти оповідних форм, які не є власне детективами. Це утворення, що, так би мовити, відпаросткувалися за останні 100 років від класичного детективу й набули власних канонічних ознак: шпигунські романи чи оповідання, політичні романи з елементами детективу, пригодницькі з детективними елементами, трилери й фантастичні історії, близькі до наукової фантастики. Окремо розвиваються “серйозні” романи, в яких злочин відіграє певну, іноді значну роль, але домінують все ж таки соціальні або психологічні проблеми (наприклад, твори Ч.Діккенса, Ф.Достоєвського). Подеколи провести розмежування досить складно, але все ж можливо. Тут необхідно з’ясувати парадоксальну природу “чистого детективу”. Він є гібридним утворенням, яке поєднує близькі до реального життя колізії й характери, специфічно відтворені. “Детективний роман – особливий зріз цілком реального життя”, - зазначав Б. Брехт. Також надзвичайно важливими для класичного детективу є принципи розумової гри на зразок головоломок або шахових задач. Елемент розумової гри становить для автора найскладніше завдання, а для читача – чи не найбільший інтерес. “Детективний роман – це свого роду інтелектуальна гра. Більше того, це спортивне змагання”, - такої думки притримується автор відомих “Двадцяти правил написання детективів” С.Ван Дайн. Суголосний з ним Р.Фрімен: “З одного боку детектив – твір художній, який вимагає уяви і фантазії, з іншого – це інтелектуальна вправа, що потребує вміння мислити логічно і чітко”.

Отож, основними рисами, що ідентифікують твір як детектив, є наявність у сюжеті загадки, таємниці злочину, навколо розслідування якої будується твір. Обов’язковою є присутність персонажа, завдяки процесу інтелектуальних роздумів та пошуків якого з’ясовується істина. Саме поступове наближення до розгадки злочину шляхом логічного аналізу, дедукції та інтуїції нишпорки становить найяскравішу рису детективного роману.