Детектив

Жанр детективу впродовж всього часу свого існування викликав суперечливі оцінки. Їх діапазон коливався: від повної зневаги, в’їдливого висміювання, пародіювання, поблажливого прийняття як способу марнування часу в дорозі чи черзі до захопленого колекціонування книжок детективів, а також до теоретичних досліджень, в яких на високому рівні вивчається феномен цього жанру, його історія, структура творів, їхня оповідна техніка, образи та архетипи героїв. Досліджуються також причини сталої, бурхливо зростаючої популярності його серед читачів різних соціальних і вікових груп, рівня освіти, естетичних смаків.

Довгий час детективну літературу розглядали (подібне ставлення існує і на сьогодні) як щось поза мистецьке, маргінальне – паралітературу, виплід белетристики, масової культури. У підручниках з літератури відсутні серйозні розділи про найвідоміших класиків жанру або й детектив узагалі. Причини такого неоднозначного ставлення до детективної прози, можливо, в її дуже суперечливій, подекуди парадоксальній природі. “Интерес к детективу – не столько литературный феномен, сколько социальный и культурный. За рубежом на эту тему защищаются диссертации, а у нас - непрестижно”. Детектив, як і будь- який літературний жанр, набуває нових рис, властивих своєму часу, породжує й нові точки зору, нові аргументи в давній дискусії про його переваги.

 Як бачимо, традиційно детектив розуміється як твір, в якому розповідається про пов’язану зі злочином таємницю. Дещо відрізняються від загальноприйнятих авторські відгуки про цей жанр практиків і теоретиків детективної літератури. Так, наприклад, Н.Томан значно розширює межі поняття: “Під детективним твором розуміють таку оповідь, в якій методом логічного аналізу останнього розкривається якась складна, заплутана загадка або таємниця. Таємниця кримінального чи політичного злочину – важко пояснювані явища природи, пошуки втрачених секретів, розшифрування рукописів або історичних документів, загадки Космосу тощо”. Близьким до традиційного є розуміння поняття детективу В.Назарцем]. Для нього це вид художньої літератури, жанр, приналежність до якого визначається сюжетним принципом, де в основі лежить зображення процесу розкриття злочину. На жорсткій регламентованості та зосередженості навколо таємниці акцентує О.Адамов, говорячи, що класичний детектив вказує на сувору формулу: детективний роман – це роман, для якого життєвим матеріалом є таємниця певного небезпечного та заплутаного злочину, і весь сюжет, всі події розвиваються у напрямку її розв’язання. А.Вуліс при тлумаченні поняття детективу зосереджує увагу на процесі розкриття злочину, в результаті якого з’ясовується істина й відновлюється справедливість, і який становить центр оповіді твору. Він говорив: “Детектив – приключенческий роман, который рассматривает действие через исследование, через познание, он приобретает остросюжетную форму и заканчивается выявлением скрытых событийных пружин”.

Отже, в найпоширеніших визначеннях детективу підкреслюється, що це жанр прози, в якому сюжет будується навколо кримінальної загадки, головним персонажем є нишпорка (представник поліції або приватний детектив, аматор). Розслідування злочину з його динамікою, відкриттями чи помилками, лабіринтом дедуктивних роздумів є основою оповіді. Злочин має бути розкритий, злочинець схоплений і покараний. Але таке визначення дещо неповне і поверхове. Якщо шукати означення, щоб охарактеризувати різні типи чи різновиди детективів, то спочатку треба виключити певні схожі варіанти оповідних форм, які не є власне детективами. Це утворення, що, так би мовити, відпаросткувалися за останні 100 років від класичного детективу й набули власних канонічних ознак: шпигунські романи чи оповідання, політичні романи з елементами детективу, пригодницькі з детективними елементами, трилери й фантастичні історії, близькі до наукової фантастики. Окремо розвиваються “серйозні” романи, в яких злочин відіграє певну, іноді значну роль, але домінують все ж таки соціальні або психологічні проблеми (наприклад, твори Ч.Діккенса, Ф.Достоєвського). Подеколи провести розмежування досить складно, але все ж можливо. Тут необхідно з’ясувати парадоксальну природу “чистого детективу”. Він є гібридним утворенням, яке поєднує близькі до реального життя колізії й характери, специфічно відтворені. “Детективний роман – особливий зріз цілком реального життя”, - зазначав Б. Брехт. Також надзвичайно важливими для класичного детективу є принципи розумової гри на зразок головоломок або шахових задач. Елемент розумової гри становить для автора найскладніше завдання, а для читача – чи не найбільший інтерес. “Детективний роман – це свого роду інтелектуальна гра. Більше того, це спортивне змагання”, - такої думки притримується автор відомих “Двадцяти правил написання детективів” С.Ван Дайн. Суголосний з ним Р.Фрімен: “З одного боку детектив – твір художній, який вимагає уяви і фантазії, з іншого – це інтелектуальна вправа, що потребує вміння мислити логічно і чітко”.

Отож, основними рисами, що ідентифікують твір як детектив, є наявність у сюжеті загадки, таємниці злочину, навколо розслідування якої будується твір. Обов’язковою є присутність персонажа, завдяки процесу інтелектуальних роздумів та пошуків якого з’ясовується істина. Саме поступове наближення до розгадки злочину шляхом логічного аналізу, дедукції та інтуїції нишпорки становить найяскравішу рису детективного роману.